Написати листа
НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ ПРИ ПРЕЗИДЕНТОВІ УКРАЇНИ ukr eng карта сайту


   До 125-річчя поетичного генія XX століття
Павла Григоровича Тичини

   
   Павло Григорович Тичина народився 23 січня 1891 року в селі Піски Козелецького повіту Чернігівської губернії. 27 січня Павла охрестили (донедавна ця дата помилково вважалася днем його народження). Батько Павла був сільським дяком і одночасно вчителем у школі грамоти. Поет згадував: «У нашій хаті в першій кімнаті із земляною долівкою (а була ще й друга кімната, з дерев'яною підлогою) стояли дві довгі парти. На кожній парті сиділо душ по десять або ж по дванадцять учнів. Не знаю, скільки мені тоді вийшло років, коли я однієї зими вже підсідав то до одного, то до іншого учня і якось швидко, непомітно для себе вивчився читати». Мати Марія Василівна Тичина прищепила дорогому сину любов до українського слова, навчала його народним пісням та думам.
    Спочатку Павло вчився в земській початковій школі. Його вчителькою була Серафима Миколаївна Морачевська, яка оцінивши чудовий голос і слух хлопця, порадила батькам віддати Павла в один із монастирських хорів Чернігова. Оскільки інших можливостей дати синові освіту Тичини не мали, вони прислухалися до поради вчительки і успішно пройшовши проби голосу, хлопчик став співаком архієрейського хору при Троїцькому монастирі. Регент хору виділяв Павла з-поміж інших хлопчиків-співаків, доручав йому навчати нотній грамоті новачків. Як правило, навчання відбувалося на могилі Леоніда Глібова, похованого в Чернігові на території Троїцького монастиря. У такий спосіб Тичина навчав нот свого брата Євгена, а також майбутнього хорового диригента Григорія Верьовку.
   Перший відомий нам вірш Тичини — «Синє небо закрилося…» — датовано 1906 роком. Пізніше поет, переглядаючи свій архів, так відгукнувся про цей вірш: «Подивишся — аж смішно». У 1907—1913 рр. Тичина навчався в Чернігівській духовній семінарії. У старших класах він пройшов ґрунтовну художню школу у викладача малювання Михайла Жука, який увів його в коло чернігівської інтелігенції.
   Павло Тичина починав як поет у 1906—1910 рр. з наївного наслідування народних пісень та творів Т.Г.Шевченка.Значний вплив на формування Тичини-поета мало його знайомство з Михайлом Коцюбинським, літературні «суботи» якого він відвідував з 1911 р. У 1912 р. в журналі «Літературно-науковий вісник» уперше надруковано вірш «Ви знаєте, як липа шелестить». У 1913 р. Тичина опублікував три оповідання — «Спокуса», «Богословіє» та «На ріках вавілонських», які й стали його своєрідним прощанням з бурсацькою та семінарською юністю.
   Подією величезної ваги в новочасній українській літературі став вихід у світ першої збірки віршів «Сонячні кларнети» (1918), пройнятої сонячною вірою в життя, людину, в рідний знедолений народ. Ця книга одразу поставила 27-літнього поета поруч із першорядними митцями новочасного українського відродження. В ній з’являється своєрідна українська версія символізму, вимальовується неповторний стиль Тичини, який отримав власну назву – кларнетизм.
   Помітне місце в творчості Павла Тичини займає вірш «Пам’яті тридцяти», вперше опублікований у газеті «Нова Рада» в березні 1918 р. і присвячений пам’яті загиблих у бою з військами Муравйова під Крутами київських студентів, пізніше похованих на Аскольдовій могилі.
    У 1923 р. Тичина переїхав до Харкова, тодішньої столиці Радянської України. Переїзд збігся в часі з початком творчої кризи поета. Харківське літературне життя, з одного боку, відзначалось бурхливою активністю, динамікою, а з іншого, — відчутним ідеологічним контролем, який постійно посилювався. У 1924 р. Тичина вже відчував гніт цензури, який не давав йому висловити всі емоції і вболівання за долю України він, напевне, краще б зміг передати через музику або малюнок. Хотів того чи ні, але Тичина поступово втягувався в загальну систему цієї контрольованої літератури. Переломною в творчості поета вважається збірка «Чернігів» (1931 р.), яка означила його перехід в число «офіціозних» авторів. Починають з’являтися вірші з примітивною ритмікою, позбавлені поетичності, образності, ліризму. Тичина, поза тим, був і залишався Поетом. У важкі для країни роки він відгукується на всі животрепетні проблеми часу. На початку війни П.Тичина виїжджає в евакуацію в м. Уфу, де активно виступає в пресі з віршами, статтями, викриває фашизм, бере участь в антифашистських мітингах, очолює Інститут української літератури імені Т.Шевченка АН УРСР. Твори цього періоду сповнені героїчними і трагічними мотивами, вірою в перемогу над ворогом. Павло Тичина знав силу рідного слова, тож розумів його велику роль у піднесенні патріотичних почуттів українців, що зі зброєю в руках відстоювали свою землю. З ініціативи поета у квітні 1942 р.в Уфі стотисячним тиражем вийшов «Кобзар» Тараса Шевченка з тичинівською передмовою, де, зокрема, пояснювалася потреба в такому чималому накладі: «В численних листах червоноармійців (і не лише українців!) – в листах, що надходять до Спілки письменників, до наших редакцій, до Академії наук, — є одне прохання, що без кінця повторюється, прохання надіслати «Кобзар» Шевченка на фронт!» Павло Григорович особисто листувався з десятками рядових фронтовиків – українців, надсилав їм рідномовні видання: свої поетичні збірки, інші українські книги та періодику і неодмінно Шевченків «Кобзар». Наскільки потрібною була така діяльність свідчать листи воїнів-земляків до Тичини з відповідними проханнями й подяками за надіслані книги. «Ми багато разів прочитали його. Наші фронтові друзі... по кілька разів заставляють читати «Кобзар»... і були такі, що переписували», — це з фронтового листа від групи краян. У листі іншого адресанта читаємо: «Ваша книга, пронесена мною через фронти, була гострою зброєю у боротьбі...»
   У 1944 р., одразу після повернення з евакуації, його призначають наркомом освіти. На цій посаді Тичина працював до 1948 року і багато зробив для відновлення шкіл і вузів, зруйнованих у роки війни, а також взагалі для збереження україномовних шкіл в Україні. При кожній нагоді – у виступах, статтях, зверненнях – він обов’язково наголошував на першорядному значенні української мови в навчальному процесі. Сам вичитував ретельно верстки букварів, читанок, деяких інших підручників. Дуже коректно, але наполегливо вимагав (і таки домагався!) від чиновників-освітян володіти українською мовою незалежно від того, де вони працювали – в Приазов’ї чи на Волині, в Прикарпатті чи на Одещині. Під керівництвом і за участі Павла Тичини були розроблені та впроваджені «Правила для учнів», у яких один із пунктів зобов’язував школярів плекати культуру мовлення й категорично забороняв лихослів’я. Як заступник Голови правління Спілки письменників України, Тичина багато допомагає людям, їздить по Україні, зустрічається із селянами, робітниками, інтелігенцією.
   Незважаючи на згубний для творця вплив тоталітарної системи, П.Г.Тичина в галузі поезії, прози, публіцистики, а також у науково-критичних працях виявив себе одним із найосвіченіших радянських письменників, чия ерудиція охоплювала суміжні з літературою види мистецтва — музику і живопис. Самотужки Павло Григорович вивчав іноземні мови. Спочатку знав тільки три — англійську, німецьку і латину. Потім опанував понад десяток чужих мов, а зокрема мови сусіднього Україні Сходу і Півдня - вірменську, грузинську, арабську, турецьку, єврейську. Поет досконало знав майже 20 мов! А численні переклади його на українську збереглися аж з 40 мов (Олександр Пушкін, Євген Абрамович Баратинський, Олександр Блок, Микола Тихонов, Микола Ушаков, Янка Купала, Якуб Колас, О. Ованесян, О. Туманян, Акоп Акопян, Iлля Чавчавадзе, А. Церетелі, К. Донелайтіс, С. Неріс, А. Венцлова, I. Вазов, Xристо Ботев, Л. Стоянов та ін.).
   Павло Григорович був неперевершеним диригентом. У семінарії Тичина грав у оркестрі на флейті, кларнеті та гобої. Сам навчився грати на фортепіано і бандурі. Добре розумівся на музиці. Його друзі-композитори приходили до нього додому, аби підібрати останній акорд до його ж таки поезій. Тичина у кожному звуці бачив колір. Він говорив: «Ця музика — сизо-фіалкова» або: «Ця поезія свіжо-зеленого кольору». Тож, певне, невипадковими були його подорожі з хоровою капелою Кирила Стеценка по правобережній Україні, створення хору робітничої молоді, невипадковим був і рояль у домі Тичини.
   У спадщині поета, окрім великої кількості поетичних збірок — близько п'ятнадцяти великих поем. Найбільші з них лишились недовершеними, але кожна по-своєму. З поеми «Шабля Котовського» в різний час були надруковані чотири великих розділи, за якими важко скласти уявлення про зміст цілого твору. Велика за обсягом поема-симфонія «Сковорода», над якою автор працював щонайменше двадцять років, — твір теж недописаний (виданий він був уже після смерті автора). В «Сковороді», поемі «Похорон друга» (1942), окремих фрагментах з посмертної збірки «В серці у моїм» (1970) Тичина, не зважаючи на загальну пропагандистську нудотність переважної частини свого післявоєнного поетичного здобутку, засвідчив живучість свого поетичного таланту.
    Нині ж, знаючи історію, можна навчитися читати Тичину між рядками і зрозуміти, які думки він вкладав у той чи інший вірш. У нього в кожному слові є підтекст — просто треба вміти це відчути. Не кожен на це здатен, бо потрібно не лише милуватися красою слова, а й заглиблюватися у зміст, де коротким реченням йому вдається висловити те, що кипить на душі. Але тривалий час, коли твори раннього Тичини зникли з обігу, а в шкільній програмі вивчались прямолінійні прорадянські агітки, поет був мішенню анти українізму. Сьогодні майже всі «популярні» вірші того часу стали тільки фактом історико-літературного процесу. Вперше за роки радянської влади прилюдно про трагедію великого поета сказав наш сучасник, поет-дисидент Василь Стус у своєму дослідженні «Феномен доби (сходження на Голгофу слави)» у 1970—1971 рр.: «Йому була судилася доля генія […] Його трагедія відбила трагедію його рідного народу».
   Кінець XX ст. відкрив для нас не публіковані твори, в яких поет втілив трагедію голодомору, інші події сталінської доби. Через 30 років по смерті перед Україною і світом постав Поет, з ім’ям якого, за висловом Олеся Гончара, «пов’язані в нашій літературі відкриття епохальні, він приніс нам образність нового часу, поетику, здатну відтворити музику космічних оркестрів, найніжнішу красу людського почуття й грозову, вкрай наелектризовану атмосферу творення нового світу».
   Помер Павло Тичина 16 вересня 1967 року в Києві. В пам’ять про сонячного Тичину у Києві по вул. Терещенківській, 5 було відкрито «Літературно-меморіальний музей-квартира П. Г. Тичини» де численних відвідувачів співробітники музею знайомлять з його життям і творчістю. Тут проходять зустрічі з письменниками і діячами культури і мистецтва, експонуються картини художників.

   

Запрошуємо Вас завіти до Літературно-маморіального музею-квартири П.Г.Тичини